Ізраїль. Країна як кейс

Валерій Пекар

Країна як кейс. Рік тому велика група випускників Києво-Могилянської Бізнес Школи вирушила до Грузії, щоб на власні очі побачити грузинські реформи і зрозуміти, як вони стали можливими. Підсумком тієї поїздки стали численні роздуми і публікації. Цього року в пошуках висновків для України вирішено було обрати Ізраїль.

Написати про Ізраїль коротку статтю неможливо. Це неосяжний світ. До того ж, Ізраїль — це євреї, а про євреїв поговорити завжди люблять. Тому вимушено обмежимося трьома запитаннями, які були попередньо сформульовані.

1. Національна ідея. Народ, що втратив власну країну, проніс мрію про неї через майже дві тисячі років. І відтворив країну. Україна не була незалежною також багато століть. Яка національна ідея має бути в українців? Чому вона, здається, не спрацьовує?
2. Нова економіка. Як виключно сільськогосподарська країна спромоглася створити хай-тек кластер такого рівня, що не має подібних за межами США?
3. Демократія. Як працює демократія у надзвичайно мозаїчному суспільстві? При тому всі сусіди, м'яко кажучи, не демократичні, а сама країна живе у напіввоєнному стані — що не заважає демократії.

Країна як кейс. Хто навчався в бізнес-школі, знає: правильних відповідей на питання кейсу не існує, є лише рефлексії. Отже, почнемо. Як годиться, почнемо з кінця, трохи розбавляючи текст сучасними ізраїльськими анекдотами.

ДЕМОКРАТІЯ

За влучним висловом, «в Ізраїлі живуть євреї 44 національностей». Мозаїчність населення цієї країни вражає того, хто звик до радянських євреїв як до «стандарту». Такого стандарту не існує і ніколи не існувало. Тут живуть поруч євреї, чия рідна мова була ідиш (майже німецька), і євреї, чия рідна мова була арабська. Ті, хто розмовляв в дитинстві російською і виріс на російській культурі, і ті, хто народився в Ізраїлі й іншої мови, окрім івриту, не знав. Євреї білошкірі і чорношкірі (справжнісінькі негри, без жартів). Надзвичайно ортодоксальні та стовідсотково світські. А ще є грузинські (виглядають як грузини), бухарські (виглядають як узбеки), аргентинські тощо. А ще є, окрім євреїв, ізраїльські араби (громадяни держави — не плутати з палестинцями), друзи, черкеси та інші національні меншини.

З одного боку, Держава Ізраїль ніколи не переймалася збереженням розмаїтості. Іврит жорстко насаджувався як єдина державна мова, без якої країна не здатна існувати (до речі, друга державна мова — арабська, тож всі вивіски та дорожні знаки двомовні). Всі євреї мали вивчити іврит, хоч дві тисячі років ним ніхто не розмовляв: від початку нової ери іврит залишався мовою молитов, а в побуті користувалися мовами країн проживання і розмовляють ними дотепер. Це я згадую, бо українські мовні суперечки ще не вщухли.

Отже, ніхто особливо не переймався збереженням розмаїтості, зате завжди переймалися громадянськими правами. І найголовніше право — право бути почутим і на щось реально впливати. Прохідний бар’єр, виходячи з мозаїчності суспільства, складав спочатку 1%, у 1992-93 роках він був підвищений до 1,5%, наразі 2%. Все одно це дуже мало, і тому в парламент зазвичай проходить десяток партій, а уряд завжди є коаліційним. Коаліції нестійкі і часто розпадаються, що призводить до перевиборів (уявіть коаліцію партії пострадянських емігрантів з партією релігійних ортодоксів — часом вони єдині лише в тому питанні, що не можна поступатися територіями). Все це виробило в ізраїльських політиків надзвичайну здатність до компромісу та розуміння інтересів «чужого» виборця. Здатність ця неоціненна.

Так само доводиться шукати компромісу і на місцевому рівні. Маша Новікова, заступник мера Єрусалима, розповідала нам про те. що населення міста приблизно порівну складають три групи населення: ортодоксальні євреї, світські євреї та араби. Араби на місцеві вибори зазвичай не ходять, тож міська рада порівну складається з представників двох систем мислення, яким доводиться шукати компроміс з усіх питань. З одного боку, Єрусалим — це сучасне місто, столиця держави; з іншого — Святе місто, в якому зберігається освячений тисячоліттями спосіб життя.

Живучи у ворожому оточенні, Ізраїль зберігає справжню демократію. Підґрунтям її є, звичайно, традиційні цінності, що живуть навіть у дуже нерелігійних людях. Колись, майже дві тисячі років тому, до відомого єврейського духовного авторитета Гіллеля прийшов чоловік, що загадав йому розповісти все про юдейську віру, доки він стоїть на одній нозі. «Не роби іншому того, чого не бажаєш собі», — сказав Гіллель, — «І в цьому весь Закон. Решта — коментарі, тепер йди і вивчай їх». Талмуд переповнений практичними порадами (що мають силу закону) щодо співжиття сусідів в умовах надзвичайної тісняви древніх міст, і хоч для значної частини сучасних ізраїльтян це музейний експонат — але толерантність один до одного закріплена на генетичному рівні, а це основа поваги до іншої думки і права іншого на її вираження.

До речі, Ізраїль посідає місце серед країн з надзвичайно короткою дистанцією влади (можна порівняти лише зі Скандинавією, і розмір тут ролі не грає, бо і в невеликих країнах буває велика дистанція влади). Про це — популярний анекдот.

Американський генерал завітав до ізраїльського генерала. Йдучи разом по території гарнізону, вони зустріли солдата, який пройшов повз них, не віддавши честі. Американець був надзвичайно здивований такою поведінкою і запитав ізраїльського колегу, що це за неподобство. «Дійсно, негаразд, — відповів той. — Стривайте, я зараз повернуся». Він догнав солдата, зупинив його і запитав: «Давид, ти не віддав мені честь! Це неподобство. Невже ти ще сердишся на мене за ту догану, що була на минулому тижні?»

Ізраїльська політика надзвичайно прозора. Передвиборча боротьба ведеться на кошти, розмір та порядок пожертви яких дуже обмежений, і повний перелік жертвувателів є відкритим для публіки. Час від часу певні політики потрапляють до в’язниці за вчинки, за які в інших країнах просто відправили б у відставку, а в Україні таке навіть гріхом не вважається.

І тут стає зрозумілим, як забезпечується прозорість політичної системи. Все дуже просто: незалежний і жорсткий суд. Вихід за межі закону карається швидко, послідовно і невідворотно. Тому люди, які не можуть жити за правилами Великої Гри (якою є політика), а схильні ці правила порушувати в інтересах чи то власної кишені, чи то ще чогось, в політику не йдуть. Якщо йдуть — швидко вибувають.

Висновок для України дуже простий. Основа всього — суд. З руйнації судової системи почалося захоплення влади, завдяки підконтрольній судовій системі зруйновано залишки демократії. Відновити незалежний суд в країні, де всі судді підконтрольні, неможливо. Але виборність суддів швидко змінить ситуацію. Не бійтеся: люди, що не здатні обирати гарних політиків, оберуть гарних суддів — саме та жага справедливості, яка сьогодні працює проти демократії, у випадку із суддями спрацює як годиться. Звичайно, це моя власна думка.

НОВА ЕКОНОМІКА

Ізраїль починався як сільськогосподарська країна і значною мірою залишається такою сьогодні. 2,5% населення, задіяні в сільському господарстві, забезпечують 60% потреб країни у продовольстві (до речі, ізраїльське сільське господарство вимушено надзвичайно високотехнологічне через брак земель, води та високу вартість людських ресурсів). Але спочатку кілька поколінь «піонерів» полягли в землю, осушуючи болота і насаджуючи дерева. Країна, що була майже суцільною пустелею (в біблійні часи, коли «земля текла молоком і медом», клімат був вологішим), спромоглася сьогодні вирощувати майже всі сільськогосподарські культури та навіть експортувати овочі — куди б ви думали? — в Україну, найбагатшу в світі чорноземами. Про це — анекдот.

Один праведник, наш сучасник, за свої чесноти був удостоєний побачити єврейські рай і пекло. Після оглядин раю він спускається у пекло, очікуючи зустріти чортів, казани, киплячу смолу і все подібне. Як же він був здивований, коли відчинилися ворота пекла, і він побачив простору долину, засіяну пшеницею, засаджену оливковими деревами та фініковими пальмами, мандариновими кущами та гранатами. Окрім вітерцю, жодного руху не було, аж ген-ген на обрії він помітив якийсь трактор. Щодуху побігши за ним, гість пекла насилу наздогнав трактор і, задихаючись від бігу, звернувся до тракториста: «Чи це пекло?!» — «Авжеж», — відповів той. «Якось не схоже», — не повірив гість. «Ти би бачив, що тут було 64 роки тому», — зауважив тракторист. (Примітка: Держава Ізраїль заснована 1948 року.)

Але наразі ми залишимо історію сільського господарства поза розглядом. Наше питання інше: як виник хай-тек?

А він таки є. Сьогодні за обсягами стартапів Ізраїль поступається лише США, і так само в Ізраїлі розміщено лабораторії усіх гігантів світового хай-теку (чи «гай-теку», як вимовляють ізраїльтяни). Розумних у світі багато, справжнього хай-теку мало. Що ж потрібно для цього?

Відповідь дає книга “Startup Nation”. Але її краще прочитати, ніж переказувати. Я запропоную своє власне бачення, ґрунтоване на підсумках нещодавно завершеного форсайту «Людський капітал України 2025», де ми вивчали проблеми деградації людського капіталу та сценарії його розвитку за різних політичних та економічних обставин.

Безумовно, в основі успіху високих технологій Ізраїлю — фантастичний людський капітал. Один з двох найважливіших факторів тут — освіта. Освіта є другою за величиною статтею державного бюджету (і це не рахуючи вищої освіти, яка йде окремо; можливо, якщо підсумувати всі витрати, то все разом навіть перевищить оборону). Освіта є надзвичайно доступною, і при цьому держава постійно піклується про її якість.

Звичайно, жодні державні вкладення в освіту не спрацювали би без підґрунтя на рівні людських цінностей. Єврейський потяг до освіти відомий і сотні років є об’єктом захоплення і заздрощів. І знов ключ до розуміння сьогодення лежить в площині традиції. Вміння читати тисячоліттями було і є релігійним обов’язком, бо інакше неможливо читати Святу Тору. Дати освіту дитині — найперший батьківський обов’язок, а незаможні в усі часи навчалися за рахунок громади. З появою Талмуду освітні практики були піднесені на нову висоту: той, хто осягнув тисячі сторінок заплутаних дискусій, хитромудрих аргументацій, прискіпливого розгляду деталей та особливих випадків, де залізна логіка поєдналася з пристрастю серця, та все це ще й нерідною мертвою мовою, — той мав розум, відшліфований та загострений як клинок. Народні звичаї підтримували релігійну традицію: рабини (це не священики, як думає дехто, а вчителі й судді) користувалися найвищою повагою, від відомих рабинів давнини вели родовід, найрозумніші діти обов’язково йшли вчитися в релігійні школи (єшиви), а найзаможніші багатії змагалися у праві віддати дочок за найкращих, хоч і бідних студентів єшив.

Нам довелося чути й таку цікаву точку зору: стартапну психологію виховує армія, яка прищеплює схильність до ризику та відповідальність. Армія дійсно відіграє надзвичайно важливу роль: служба в ній обов’язкова для усіх юнаків та дівчат не лише з точки зору закону. Служити в армії прагне кожен і кожна, бо без цього ти не вважаєшся справжнім громадянином. Армія не лише сприяє інтеграції в суспільство — вона вмикає потужні соціальні ліфти щодо кар’єри, освіти, всіх видів життєвого успіху. Кожен громадянин є активним бійцем запасу, проходячи регулярну перепідготовку і тренування. Радянське гасло «народ та армія єдині» справдилося в Ізраїлі безумовно. Але то вже виходить за межі нашої теми.

До речі, як завжди і всюди, військовий хай-тек знаходить цікаві впровадження у цивільному житті (не забуваймо, в США так виникли комп’ютери й Інтернет). В Ізраїлі це підсилюється специфічним військовим гуманізмом: ідея захисту життя кожного солдата втілюється в унікальних технологіях спостереження, точного наведення, управління, фізичного захисту, роботизованих системах тощо.

Другий фактор людського капіталу Ізраїлю — імміграція. Ми розглянемо його з дещо незвичної точки зору. Існують три головні стратегії щодо розвитку людського капіталу нації. Умовно названа «аграрна» стратегія — це вирощування людського капіталу і його подальше використання, приблизно так було в Радянському Союзі. Інша стратегія, умовно названа «ринковою», полягає в тому, що якщо країні потрібні якісь людські ресурси, то вона виходить на світовий ринок праці і купує там те, що треба, не переймаючись підготовкою. Така стратегія реалізується в певних країнах Європейського Союзу. Нарешті, третя стратегія, «культурна», полягає у створенні, підтримці і трансляції у світ таких смислів, цінностей, іміджу, що потрібні люди самі приїжджають звідусіль. Така стратегія задіяна в молодих англосаксонських країнах: США, Канаді, Австралії тощо. Така сама стратегія (у поєднанні з вищезазначеною «аграрною») працює в Ізраїлі, й англосаксонський досвід показує, що вона жодним чином не є унікальною, незважаючи на єврейську специфіку.

І тут ми підходимо до найскладнішого і вирішального — до національної ідеї.

НАЦІОНАЛЬНА ІДЕЯ

Учасникам туру kmbs пощастило зустрітися з одним із найвпливовіших сучасних ізраїльських філософів Пінхасом Полонським, і подальший виклад ґрунтується на його тезах. Необхідно зазначити, що П.Полонський представляє філософську і релігійну течію, названу релігійним сіонізмом. Релігійний сіонізм розглядає створення сучасного Ізраїлю як перший крок Месіанського процесу, тобто обіцяного повернення євреїв у свою землю напередодні передбаченого біблійними пророками переходу всього світу до вищого, кращого ступеня розвитку. Цим релігійний сіонізм відрізняється від світського сіонізму та від ортодоксії, яка часом сприймає сучасний дуже неідеальний Ізраїль підозріло чи навіть з відразою.

Релігійні філософи, звичайно, шукають ключ до розуміння сьогодення у святих книгах, що змальовують історію світу й історію народу. Пінхас Полонський розповів про еволюцію національної ідеї сучасного Ізраїлю, яка проходить три етапи, що відповідають трьом першим царям Ізраїльського царства — Саулу (Шаулю), Давиду і Соломону (Шломо).

Від часів Мойсея єврейський народ не мав царя, бо єдиним Царем був їхній Отець Небесний. Після приходу в Землю Обітовану народ живе під керівництвом суддів — авторитетних громадян, часом із пророцьким духом, але без реальної влади. Тож, наприклад, для захисту країни від ворогів суддям доводиться умовляти племінних вождів та знатних бійців. З часом тиск супротивників посилюється, і народ починає нарікати на відсутність царя. Така можливість передбачена у Торі, і пророк Самуїл (Шмуель) проголошує першого царя — Саула, який має зібрати й очолити сили для захисту народу і забезпечення йому спокійного вільного життя.

Цьому відповідає перша національна ідея сучасного Ізраїлю — ідея країни-притулку. Після жахів Голокосту серед євреїв, що вижили, поширилося розуміння того, що захищеними вони можуть бути лише у власній країні, на власній землі. На той час на території, підмандатній Великій Британії, вже існували численні сільськогосподарські поселення, а у містах століттями зберігалися релігійні громади. Держава Ізраїль була створена сіоністами — прихильниками думки, що євреї повинні мати свою власну країну, так само, як й усі інші народи світу. Величезний приплив євреїв з усіх куточків світу і проголошення незалежності держави стали результатом впровадження першої національної ідеї.

Ідею довелося, як водиться, захищати зі зброєю в руках. На наступний день після проголошення держави усі сусіди разом вторглися до країни. У численних війнах, які були виграні і в яких кожен загиблий був оплаканий як окремий втрачений цілий світ, згуртувалася сучасна нація, що відчула себе потужною і захищеною.

Хоч Ізраїль живе в умовах постійного тиску з боку сусідніх країн і терористичних організацій, в щоденному житті немає відчуття загрози, а навіть певне нехтування нею. Це добре ілюструє наступний анекдот, заради якого ми відволікаємось від розмови про національну ідею.

Іноземні журналісти прибувають до Ізраїлю, щоб вивчити, як живе країна у стані війни. Але всі, з ким доводиться спілкуватися, відповідають: війни нема! Ну, може, в Єрусалимі, але решта країни живе мирно. Добре, їдемо в Єрусалим. Але там всі також заперечують війну, ну, можливо, в одному з передмість стріляють, але решта великого міста живе і квітне. Журналісти прямують до названого передмістя, але там всі радіють мирному життю, а загрозу і стрілянину вбачають лише на одній окремій вулиці. Добре, вирушаємо на ту вулицю. І там, за словами людей, також не знаходиться війни, лише в будинку номер п’ять. Мешканці будинку номер п’ять також заперечують загрозу: мовляв, під обстрілом лише дванадцята квартира. Вдягнувши бронежилети й каски, журналісти прямують до вказаної квартири і знаходять там веселе застілля. Ні, відповідають члени сім’ї, у нас в квартирі абсолютно безпечно. Лише до холодильника, що у кухні, треба обережно плазувати, але у решті квартири війни нема!

Повернемося до нашої теми. За словами Пінхаса Полонського, перша національна ідея себе вичерпала: країна-притулок створена і стала успішною, але ж не можна вічно жити у притулку. Принаймні молоде покоління відчуває це так, та й взагалі народ потроху рухається у розумінні до другої національної ідеї. Але політична еліта залишається на старих позиціях, і це породжує конфлікт.

Друга національна ідея пов’язана з іменем царя Давида. Давид, який отримав царство від Саула (надзвичайно зворушливу історію їхніх взаємин я раджу прочитати всім, хто ще не знайомий з Біблією), мав абсолютно інше бачення. Для Давида, величного поета, Псалми якого є найчастіше читаною поезією у світі, відчуття близькості до Всевишнього переважає понад усе. Тож життя сприймається як постійній і вічний діалог народу з Всевишнім: те, що робить народ, є його «словами» у цьому діалозі, а те, що в результаті з народом відбувається, — це відповідь. Таким чином, народ своїм життям пише наступні глави Святого Письма, і для представників сучасного релігійного сіонізму цей діалог, це додавання нових глав до Святого Письма продовжується й сьогодні.

Тож друга національна ідея Ізраїлю, «ідея Давида» — національне відродження на історичній батьківщині — суперечить «ідеї Саула», ідеї притулку. Ці суперечки проявляються в політичному конфлікті між ізраїльськими правими і лівими. Праві й ліві в Ізраїлі визначаються не так, як в інших країнах світу: за метким виразом Полонського, різниця в тому, що «праві хочуть посунути кордон вправо, а ліві — вліво». Ідея країни-притулку, «ідея Саула» вимагала таких кордонів, які легко захищати, і такої столиці, яка є у відносній безпеці — Тель-Авів, нове молоде місто, що не має жодного відношення до історичної батьківщини. Ідея національного відродження, «ідея Давида» вимагає, аби столиця була історичною — і це Єрусалим, єдина і неподільна столиця Ізраїлю, хоча цей статус і не визнаний ООН. Відродження на історичній землі неможливе на нових, нещодавно заселених і оброблених землях, а лише на справжніх місцях історичних подій, тому праві, прихильники «ідеї Давида», активно заселяють ці місця в умовах тиску з боку лівих, прихильників поступок задля спокою. (Уявіть собі Україну без Чернігівщини, Полтавщини, Запоріжжя, і ви зрозумієте, що таке «західний берег ріки Йордан», який праві називають історичною назвою «Юдея і Самарія».) Однак час на боці «ідеї Давида», адже поступки не призводять до спокою, натомість до збільшення тиску.

Таким чином, реальна політика у сьогоднішньому Ізраїлі — це конфлікт першої і другої національних ідей. Конфлікт, в якому час першої ідеї, «ідеї Саула» вже вичерпаний, хоча вона ще має більший вплив. Друга ідея, «ідея Давида», національне відродження на історичній батьківщині, з часом переможе.

Але і в цієї ідеї час життя є обмеженим. За 50 років, за словами Пінхаса Полонського, майбутня політика Ізраїлю визначатиметься конфліктом між переможною «ідеєю Давида» і «ідеєю Соломона», яка наразі ще не постала, не проявилася, бо ще не має на те підстав.

Соломон, син Давида і третій цар Ізраїлю, удостоївся побудувати Храм Всевишнього. Його життя, на відміну від батькового, пройшло в мирі і спокої й було присвячене розповсюдженню монотеїстичного вчення. Потужна держава, що жила у мирі з усіма своїми сусідами (що неможливо було передбачити — адже все життя Давида пройшло у війнах), укладала союзи з ближніми і дальніми. В ті часи союзи укладалися у вигляді шлюбних договорів, тож велика кількість дружин Соломона — наслідок його активної мирної зовнішньої політики, а не надзвичайної любові до жінок. Через ці союзи розповсюджувалося Знання, і наслідок ми бачимо в сьогоденні: монотеїстичні релігії правлять світом, а це зрушило поступ людства в усіх сферах. З монотеїзму випливають поняття справедливості і верховенство права, сучасний державний устрій та ідеї гуманізму, науково-технічна революція й просвітництво тощо — весь світ отримав поштовх до розвитку на тисячоліття.

Отже, «ідея Соломона», третя національна ідея Ізраїлю постане за півсотні років. А ми повертаємося до України, шукаючи в уроках Ізраїлю відповіді на свої запитання. Де національна ідея України?

На мою думку, ідея незалежності, окремішності, що керувала визвольними змаганнями протягом сотні років, є зіставною з «ідеєю Саула». Народ отримав власну країну, але це не принесло йому щастя, бо для переважної частини громадян незалежність мала виключно матеріальний вимір: не ділитися багатствами країни з іншими, «не віддавати москалям наше сало». Ідейна ж меншина не мала проекту країни: от станемо незалежні, і всі мрії одразу справдяться. Насправді ж «Перша республіка», що постала 1991 року, увібрала в себе всі вади Радянського Союзу. Але наразі ця ідея вичерпана (хоча Україна втричі молодша за Ізраїль, але розпочинала не на порожньому місці). Можливо, це розуміють лише певні «інтелектуальні меншини» і люто не сприймає «політична еліта», але країна без ідеї підійшла до межі існування.

Нова політична суб’єктність («Друга республіка»), на мою думку, постане з нової національної ідеї, яка випливає з візії України і втілюється в національній стратегії, в «проекті "Україна"». За словами Полонського, національна ідея — це відповідь на запитання «Навіщо ми існуємо, навіщо наша держава?». Без такої відповіді країна приречена залишатися «притулком». «Друга республіка» проросте крізь стару безнадійно зіпсовану політичну систему, як свіжа трава проростає крізь старий потрісканий асфальт, і непроста історія взаємин Давида і Саула є хорошою ілюстрацією складностей цього процесу.

Випускники бізнес-школи звернулися до Пінхаса Полонського із запитаннями щодо національної ідеї України. Все дуже просто, відповів філософ, вона має ґрунтуватися на ідеї Європейської Русі. Ідеї, що завжди існувала і ніколи не вмирала остаточно. На мою думку, більшість громадян України є схильними до неї, але радянське переписування історії і сучасна пропаганда затушували її. Привабливість європейської ідеї для певної частини наших співвітчизників зменшилася, коли вони побачили економічну кризу в Європі, — але, на жаль, не побачили глибокої системної кризи Росії, набагато глибшої.

А починати, за словами Пінхаса Полонського, треба з того, щоб кожен громадянин відчув співрозмірність свого життя до поступу світової історії, адже лише так історія стане національним діалогом із Всевишнім. Для того треба повернутися в часи найбільшої сили і найбільшої слави. Такою точкою, за думкою філософа, є Хрещення Русі. Запровадьте національне свято Хрещення Русі, радить він, і запросіть в якості гостей Росію й Білорусь. Нехай це буде щорічне національне свято — воно позитивне, не спрямоване проти когось, воно ґрунтується на реальній історії, адже жодним чином неможливо довести, що Хрещення Русі відбулося у Москві. Воно є національним надбанням і прив’язує життя кожного до великого історичного процесу, що триває віки. (Від себе додам, що доки ми святкуємо радянські свята, мерці минулого тримають нас за ноги і не пускають у майбутнє.) Національні свята — найважливіший інструмент побудови нації. Ніхто не знає цього краще за євреїв, які, незалежно від ступеня релігійності, кожен рік незмінно святкують заповідане вже майже три з половиною тисячі років.

Отже, друзі, я стверджую: лише велика Ідея здатна зрушити український народ, що заплутався між радянським минулим, неприємним теперішнім і незрозумілим майбутнім. Ми не можемо поводитися так, нібито Україні 21 рік. Щоб планувати майбутнє, треба спиратися на «плече важеля» у минуле, яке в десятки разів довше. А хто не планує майбутнього, той його й не має.

Жовтень 2012